30.08.2019

Інтервью голови Громадської ради при Любашівській РДА

Щоб домогтися змiн, треба починати з себе Часто сама себе запитую: чи завжди ми, українці, будемо інертними, у своїй більшості — без активної громадянської позиції?! Чи наблизить час той день, коли Гімн України відлунюватиме у наших серцях, а вишиванка перестане бути атрибутом часу, й одягатимуть її за велінням душі? Становлення незалежної України проходить надто складно, суспільство постійно перебувало у виборах – місцевих, парламентських, президентських. Змінювалась влада, однак зміни проходили мляво. До всіх негараздів додалась ще й війна з агресивним сусідом. Нас легко було «витягти» на майдан, підставити голіруч під зброю. Досі точно не встановлено ким і як саме. Усі надії на Революцію Гідності згодом були поховані. Патріотичні гасла, як виявилось, були тільки прикриттям для подальшого грабунку бюджету верхівкою, яка на цій хвилі прийшла до влади. Може, цей процес і не був би таким помітним у суспільстві, якби державні мужі не перейшли межі й не почали відкрито грабувати своїх співвітчизників цінами на газ, здійснювати оборудки в оборонній галузі. Цей перелік зловживань і так добре відомий моїм співвітчизникам. Безкарність, як відомо, породжує злочини. Майже щодня відкривались кримінальні справи, але далі жодна справа не стала резонансною. Українці — мудрий народ, терплячий, та до певного часу. Уже не поспішав на майдан, але виявив тихий і чіткий протест на президентських виборах, а згодом — і на парламентських. Не спрацювали ні гречка, ні гроші, якими не один рік підгодовували збіднілий народ нардепи, яких не можна відтягти від крісел через можливість «вирішити» у Раді усі особисті проблеми і бути недоторканним. Сьогодні знову народ очікує на диво. Знаю, саме собою нічого не станеться. Тут потрібна воля не лише президента та його команди у парламенті, а й наша з вами, шановні земляки. Я про той шанс, яким нині маємо скористатись, щось змінити, починаючи з себе. Взяти на себе відповідальність хоча б за якість свого життя чи діянь. А далі рухатись у цьому ж напрямку до громадських справ. Це стосується не тільки активності у громадських організаціях, а й громадах, сільських радах. Проаналізуйте, не киваючи на сусіда чи товариша, скільки разів ви були на звітах сільського голови, скільки внесли пропозицій та зауважень. Ви й самі знаєте відповідь. Ось тому не всі проблеми у ваших громадах і вирішуються. Якщо й далі керуватись зневірою і простою соціальною байдужістю типу «нехай самі думають, як нам краще жити», повірте, зміни у кожен дім не прийдуть. Побувавши у Німеччині на запрошення родичів, які емігрували, як тільки випала можливість, ще з СРСР, мала можливість поспостерігати, як вони опікуються своїм побутом вдома і у громадських місцях. У містечку під Ганновером працює сміттєпереробний завод, і цим місцеві жителі дуже гордяться. Звичайно, я згадувала наші засмічені узбіччя автошляхів та залізниць, накидані недопалки. Двірники й надалі підмітають їх, збирають викинуті обгортки від морозива та цукерок. Мені соромно за те, що так і не навчили ні менших, ні старших культури поведінки. Почула цікаву розповідь про одного мільйонера (до речі, мільйонерів у Німеччині не так вже й мало). Зовні він зовсім не схожий на нашого, не хизується дорогим авто, одяг носить звичайний. Його діти живуть своїм життям, а сенс свого він вбачає у тому, щоб допомагати знедоленим людям у різних країнах світу. Ось, скажімо, побував у одній з країн Латинської Америки, провідав сім’ю, у якій виховуються шестеро дітей (адресу знав зарані), придбав для них холодильник, затарив його повністю продуктами. У Нікарагуа помчав на допомогу своєму хорошому знайомому рибалці — стихія зруйнувала його будинок та знесла у море рибальські снасті. Повіз гроші на відбудову будинку та снасті. Невиліковно хворий, лежав під крапельницею і все підганяв медсестру, бо йому конче потрібно було летіти на Кубу, там вирішити ще одну людську проблему. Скажете, нам би його проблеми? А я думаю: це ж треба суспільству у своєму розвитку зробити такий стрибок, щоб навчитись ділитись особистим з доброї волі, а не з примусу! Людина бачить у благодійності сенс свого життя. А як ми? Не з чужих слів знаю, що таке бути заробітчанином за межами Батьківщини. Це правда: добре там, де нас немає. У чехів, наприклад, для іноземців – 11-годинний робочий день, для своїх – 8-годинний. Скрізь ввімкнені відеокамери, ти постійно на ногах і під невсипним наглядом. Ти там людина другого сорту, і це відчутно у всьому. Тому моє палке бажання — аби нова влада змогла стимулювати розвиток економіки, щоб наші співвітчизники не скитались у пошуках заробітку по закордонах, щоб талановита молодь залишалась і працювала на державу Україна, а люди до важливого свята, яке ми щойно відзначили, могли з гордістю розповісти, що їм дала незалежність. Людмила КОМПАН, голова Громадської ради при Любашівській райдержадміністрації.